Що таке свобода вираження?
Свобода вираження — це засаднича складова демократії. Вона забезпечує кожній людині свободу дотримуватися різних поглядів і висловлювати їх, одержувати та передавати інформацію та ідеї без втручання з боку органів державної влади. Це основоположне право уможливлює поширення різних поглядів і переконань, а також вільні дебати та дискусії в суспільстві.
Крім того, воно є ключовим інструментом, за допомогою якого медіа та суспільство в цілому примушують державу, її інституції та політиків відповідати за свої дії – насамперед з питань корупції або конфлікту інтересів у владі. Тому, хоча це право є надзвичайно важливим для всіх людей, воно є особливо значущим для журналістів і всіх, хто працює в медіа, адже їхня робота полягає в тому, щоб бути «вартовими» здорового демократичного суспільства. Це означає, що їм має дозволятися вільно писати й інформувати про державу та її інституції або критикувати їх.
Які форми та види вираження захищені?
Це право охоплює різні форми вираження: візуальні (картини, світлини, зображення та відео), звукові (музика, висловлювання тощо) та поведінкові (вистава або дія). Отже, ця свобода охоплює як вербальну, так і невербальну комунікацію. Захисту підлягають форми вираження поглядів різного характеру: політичні, художні, комерційні тощо.
В межах свободи вираження поглядів підлягають захисту ідеї або думки, які можуть бути суперечливими, дратувати або навіть шокувати, адже плюралізм і толерантність є базовими цінностями демократичного суспільства.
примітка Не всі види висловлювань підлягають захисту. Наприклад, мова ворожнечі або підбурювання до насильства його позбавлені.
Які обмеження свободи вираження існують?
Свобода вираження поглядів не є абсолютною, а отже може підлягати обмеженням. Європейська конвенція з прав людини передбачає три критерії, яким має відповідати певне обмеження для того, щоб бути законним:
1. обмеження передбачено законом: у національному праві є положення, яке дозволяє таке обмеження;
2. обмеження є необхідним в демократичному суспільстві:
- в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки;
- для запобігання заворушенням чи злочинам;
- для захисту здоров’я чи моралі;
- для захисту репутації або прав інших осіб;
- для запобігання розголошенню інформації, отриманої конфіденційним шляхом;
- для підтримання авторитету і безсторонності суду;
3. обмеження є пропорційним (не більшим, ніж потрібно для досягнення поставленої мети).
Ці критерії так само здобули загальне визнання та застосовуються іншими міжнародними інституціями з прав людини, а також численними національними керівними органами.
примітка Слід відрізняти право мати свою думку від права висловлювати думку. Перше – не допускає жодних винятків чи обмежень: нікому не можна заборонити мати свою думку, навіть непопулярну. А от її висловлення вже може бути обмежено.
Хто захищає це право?
Держава є основним гарантом прав людини. Вона має подвійні зобов’язання: негативні (зобов’язання «не робити» чогось) і позитивні (зобов’язання щось «робити»).
Негативне зобов’язання полягає в утриманні від свавільного перешкоджання свободі вираження, а отже в створенні середовища, яке б дозволяло вільний обмін ідеями та думками. Позитивне зобов’язання полягає в забезпеченні захисту свободи вираження від втручання з боку державних органів або будь-якого іншого втручання. А це передбачає створення ефективних механізмів захисту журналістів, системи судів, яка добре функціонує, тощо.
Міжнародне визнання цього права
Свободу вираження поглядів включено до Загальної декларації прав людини 1948 року — першого всеосяжного переліку прав людини, прийнятого Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй.
Її стаття 19 зазначає:
«Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їхнє виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати й поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами й незалежно від державних кордонів».
Це право також містять міжнародні й регіональні конвенції з прав людини.