Що означають слова «релігія» і «переконання»?
Важко точно визначити, що таке релігія. Щоб охопити різні релігії, що існують сьогодні, таке визначення має бути вельми широким і гнучким, але водночас не повинно бути занадто широким, аби не бути «надмірно розтягненим». Комітет ООН із прав людини характеризує релігію або переконання як
«теїстичні, нетеїстичні та атеїстичні переконання, а також право не сповідувати жодної релігії або переконань».
Простіше кажучи, це право захищає усякі переконання як релігійного, так і нерелігійного характеру (наприклад, атеїзм і агностицизм).
Свобода релігії включає не лише право мати переконання, але й свободу їх сповідувати, приймати та змінювати або відмовлятися від них, а також свободу від примусу щодо власних переконань. Людина не зобов’язана розголошувати свої переконання: свобода віросповідання включає також право зберігати цю інформацію в таємниці.
Чи існують якісь обмеження цього права?
Свобода релігії та переконань не є абсолютною, а отже може підлягати обмеженням.
Європейська конвенція з прав людини передбачає три критерії, яким має відповідати певне обмеження для того, щоб бути законним:
1. обмеження передбачено законом: у національному праві є положення, яке дозволяє таке обмеження;
2. обмеження необхідне в демократичному суспільстві для:
- захисту громадської безпеки;
- захисту громадського порядку, здоров’я чи моралі;
- захисту прав і свобод інших осіб;
3. обмеження є пропорційним (не більшим, ніж потрібно для досягнення поставленої мети).
Ці критерії так само здобули в цілому визнання та застосовуються іншими міжнародними інституціями з прав людини, а також численними національними органами.
Хто захищає це право?
Держава є основним гарантом прав людини. Вона має подвійні зобов’язання: негативні (зобов’язання «не робити» чогось) і позитивні (зобов’язання щось «робити»).
Негативне зобов’язання полягає в утриманні від свавільного перешкоджання свободі релігії або переконань. Позитивне зобов’язання полягає в забезпеченні захисту свободи релігії та переконань за допомогою ефективної нормативно-правової бази (національне законодавство), а також ефективної судової та правоохоронної системи (наприклад, судів, які добре функціонують).
Міжнародне визнання цього права
Це право сформульовано після завершення Другої світової війни, коли міжнародна спільнота вирішила встановити загальний стандарт захисту основоположних прав. 1948 року з цією метою було ухвалено Загальну декларацію прав людини. Її стаття 18 зазначає:
«Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів».
Це право згодом внесено до міжнародних і регіональних конвенцій із прав людини.
Свобода релігії дійсно є одним із наріжних каменів демократії. Європейський суд із прав людини наголосив, що
«невіддільний від демократичного суспільства плюралізм, який дорогою ціною завойовувався протягом століть, залежить від [цієї свободи]».