Що таке право на свободу та особисту недоторканність?
Право на свободу та особисту недоторканність означає право бути фізично вільним/ою і право не бути незаконно та свавільно затриманим/ою. Якщо людину затримано, повинні для цього існувати підстави (причини затримання) і повинна бути дотримана процедура, встановлена законом. Право на свободу та особисту недоторканність не слід плутати зі свободою пересування¬, яка є окремим правом.
Позбавлення свободи не обов’язково означає арешт чи ув’язнення в тюремній камері. Воно також може набувати інших форм, зокрема примусової психіатричної госпіталізації, утримання в прикордонних транзитних зонах, примушення перебувати в поліційній машині чи навіть домашнього арешту.
Чи може позбавлення свободи бути законним?
Дійсно, існують обставини, за яких людина може бути законно позбавлена свободи. Це передбачає тримання особи під вартою на законних підставах і з дотриманням чітких процедур, встановлених законом.
Тримання під вартою, як правило, може ґрунтуватися на таких підставах:
- винесення обвинувального вироку компетентним судом;
- невиконання особою рішення суду або для забезпечення дотримання особою закону;
- якщо особу підозрюють у вчиненні злочину і це необхідно для запобігання скоєнню іншого злочину або втечі такої особи;
- медичні та/або соціальні причини: наприклад, примусова психіатрична госпіталізація або запобігання поширенню інфекційних захворювань;
- несанкціонований в’їзд до країни або у випадках депортації чи екстрадиції.
Хто захищає це право?
Держава є основним гарантом прав людини. Вона має подвійні зобов’язання: негативні (зобов’язання «не робити» чогось) і позитивні (зобов’язання щось «робити»).
Негативне зобов’язання вимагає від держави утримуватися від порушення права на свободу та особисту недоторканність, тобто не позбавляти незаконно людей свободи. Позитивне зобов’язання включає обов’язок забезпечувати захист від незаконного позбавлення свободи кожному, хто перебуває під юрисдикцією держави, та гарантувати, що людину можна позбавити свободи лише за законом і не у свавільний спосіб.
Міжнародне визнання цього права
Загальна декларація прав людини, цей епохальний документ із прав людини, прийнятий після завершення Другої світової війни, містить дві статті, де згадується це право.
Стаття 3 передбачає:
«Кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність», а стаття 9 додає, що «Ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання».
Право на свободу та особисту недоторканність є загальновизнаним; воно міститься в усіх загальних міжнародних та регіональних конвенціях із прав людини.
Одна з форм позбавлення свободи, коли приховується доля або місце перебування зниклої особи, регламентується з 2010 року окремою конвенцією - Міжнародною конвенцією про захист усіх осіб від насильницьких зникнень.